Я хочу поделиться милостью Божьей, которую проявил Господь ко мне и моей семье.
Я женился в 1983 году. Мы жили в СССР и открыто исповедовали веру в Господа Иисуса Христа в то время, когда это делать запрещала атеистическая власть. Мы тогда жили в Тернополе. Я работал водителем, жена воспитывала двух детишек, которые только родились.
Через военкомат меня мобилизовали на ликвидацию аварии на Чернобыльской атомной станции, которая произошла в 1986 году. По закону меня не должны были брать на ликвидацию этой страшной аварии, но власть на это не посмотрела. Я был на работе, когда меня через отдел кадров вызвали для чего-то в военкомат. Когда я туда пришёл, военком на автомашине немедленно отвёз меня в больницу на обследование, где мне сделали снимок лёгких и приказали завтра быть готовым для отправки в Чернобыль для ликвидации аварии.
К концу дня я был дома, мы оба с женой молились, плакали, но ничего сделать не могли. Мы возложили всю надежду на Бога, Который всё знает и заботится о нас. На следующий день мы вместе пошли в военкомат, откуда меня должны были отправить в Чернобыль.
Жена прикладывала отчаянные усилия, чтобы меня оставили согласно законодательству. Она заходила в кабинет, где было много военных, говорила им об этом. Но они, вызвав меня, отметили, что у меня есть патриотические обязанности перед государством и сказали: «Пойдёшь защищать Родину!..»
Лишь теперь, оглядываясь назад, на смерть, которая ежеминутно заглядывала мне в глаза в Чернобыле, хочется искренне воскликнуть: «Слава Тебе, мой Великий Боже!» Позже, когда я вернулся, на одной из молитв Бог проговорил: «Враг хотел положить жизнь твою в могилу, но Я сохранил тебя». Почти все мои товарищи, которые в те дни работали со мной, уже умерли...
Каждый день нас возили для работы на АЭС. 47 раз я выезжал на реактор, который после взрыва был забросан зараженными обломками верхней части крыши реактора. Одев марлевые повязки на лицо, мы на лифте поднимались на реактор, откуда виден был рыжий лес. Для подбадривания людей на крыше звучала песня в исполнении Софии Ротару «Аист на крыше».
Там, на реакторе, мы собирали заражённые обломки в целлофановые мешки, которые затем атомашинами вывозили в лес в определённые места, кабины которых были обложены тонкими пластинами свинца для задержки радиации.
Через 10 минут работы мы возвращались и проходили радиационный контроль. Затем оставляли заражённую одежду в целлофановых мешках, принимали душ, одевали свою военную форму, в которой приехали из частей. Хотя и эта одежда была заражена, но Бог берёг моё тело, которое является храмом Духа Святого, ибо за меня молились жена, родители, церковь, и я знал, что Господь со мной.
Однажды на молитве, где была жена, было видение: частицы радиации падали сверху на мою одежду, а середина оставалась белой, то есть чистой. Она не понимала этого. Когда я вернулся, то рассказал ей, что когда в легкие и в кровь попадает радиационная пыль, то ткани тела разлагаются, провоцируя возникновение рака. Но Бог берёг моё тело от радиации. Слава Ему!
Где-то после 27-го выезда на реактор командир части вызвал нас, пятерых ликвидаторов, и сказал, что в зоне возле реактора готовы самосвалы, на которых мы должны с подстанции возле реактора вывезти сильно заражённый песок в лес, где были вырыты могильники - большие длинные ямы, подобные силосным. В них «хоронили» все заражённое: пожарные машины, одежду, буквально всё, что люди, возможно, приобретали в течение всей жизни.
Каждый раз, когда я заезжал на подстанцию, у меня начинала сильно болеть голова, а в горле пересыхало. Это повторялось, когда я привозил песок на могильник. Мы высыпали песок в могильники, а большой тягач (кабина которого была тоже обложена свинцом), оборудованный спереди широкой лопатой, всё закапывал в те ямы.
Но Господь сохранил меня и там – так же, как и на реакторе, проведя сквозь огонь, как написано в Слове: «Пойдешь ли через огонь, не обожжёшься, и пламя не опалит тебя» (Ис.43:2. «Падут подле тебя тысяча и десять тысяч одесную тебя, но к тебе не приблизится» (Пс. 90:7).
Моя жена часто молилась, плакала перед Богом, а Господь её утешал через двухлетнего сына: «Мама, не плачь, мама, не плачь, папа придёт ...». Я чувствовал Божью руку над собой, необыкновенный внутренний мир и спокойствие.
Приходили люди и говорили жене: «Что-то делай, куда-то пиши, бей в колокола, потому что он не вернётся. Мы по телевизору видели, что там делается, это очень страшно!» И она позвонила в Москву к министру. Там ей сказали, что разберутся, потому что меня не имели права забирать, предложили ей позвонить ещё раз. Когда же она попыталась позвонить вторично, то уже не смогла побеседовать с компетентным чиновником.
Я пробыл на работе в Чернобыле чуть меньше двух месяцев, хотя должен быть пробыть там полгода. Сразу лёг в больницу, потому что имел желудочное кровотечение. В день моего возвращения к жене приходил обеспокоенный военком, задавал разные вопросы, записывал ответы. Мое пребывание в Чернобыле получило огласку, возможно, из-за этого меня уволили раньше.
Я так и не закончил лечение, потому что мне давали принимать какие-то незнакомые лекарства. После возвращения домой у меня оказался гастрит. Когда я съедал что-то жирное, у меня начинались сильные боли.
Господь же сказал: «Я тебя исцелю без вмешательства рук человеческих». Когда человек неспособен помочь, то Господь силен помочь во всем, лишь бы мы поступали согласно Божьей воле и обращались к Нему. И это случилось, когда мы ехали в Тамбов на евангелизационное собрание.
Когда братья вытащили еду, там было сало. Я отказывался есть, объясняя, что после этого буду иметь проблему, но братья сказали: «Мы помолились, и ты ешь с верой». Мне пришла такая же мысль, я так и сделал. И сегодня я здоров. С тех пор не имею проблем с желудком. Слава Богу!
Когда я был в больнице, мне говорили, что у нас с женой детей уже не будет, потому что я был под сильным облучением, а если и будут дети, то с телесными недостатками.
Но ещё родилось трое мальчиков. Все они без телесных недостатков, великолепно развитые, учатся на «отлично», посещают собрания, рассказывают стихи.
Старшие дети (Руслан и Алёнка) приняли водное крещение. Бог их крестил Духом Святым. Алёнка - дирижёр хора в церкви, Руслан уже проповедует.
Да будет благословенно имя Божие! Кто полагается на Господа всегда и во всём, тот посрамлён не будет. (Филип. 1:20)
Я хочу поділитися милістю Божою, яку проявив Господь до мене й моєї сім’ї.
Я одружився в 1983 році. Ми жили в СРСР і відкрито сповідували віру в Господа Ісуса Христа в час, коли це робити забороняла атеїстична влада. Ми тоді проживали в Тернополі. Я працював водієм, дружина доглядала двох діточок, котрі тільки народилися.
Через військкомат мене мобілізували на ліквідацію аварії на Чорнобильській АС. По закону мене не повинні були брати на ліквідацію цієї страшної аварії, але влада на те не зважала. Я був на роботі, коли мене через відділ кадрів викликали для чогось у військкомат. Коли я туди прийшов, військком автомашиною негайно повіз мене в лікарню на обстеження, де мені зробили знімок легень і наказали назавтра бути готовим для відправки в Чорнобиль для ліквідації аварії.
До кінця дня я був удома, обоє з дружиною молилися, плакали, але нічого зробити не могли. Ми поклали всю надію на Бога, Котрий усе знає і піклується про нас. Наступного дня ми разом пішли до військкомату, звідки мене мали відправити в Чорнобиль.
Дружина прикладала відчайдушні зусилля, щоб мене лишили згідно законодавства. Вона заходила в кабінет, де було багато військових, казала їм про це. Але вони, викликавши мене, наголошували на моєму патріотичному обов’язку й казали: «Пойдешь защищать Родину!..»
Лише тепер, оглядаючись назад, на смерть, яка щохвилини заглядала мені в очі в тому Чорнобилі, хочеться щиро вигукнути: «Слава Тобі, мій Великий Боже!» Пізніше, коли я повернувся, на одній з молитов Бог проговорив: «Ворог хотів покласти життя твоє у могилу, але Я зберіг тебе». Майже всі мої товариші, котрі в ті дні працювали зі мною, вже померли.
Щодня нас возили для роботи на АЕС. 47 разів я виїжджав на реактор, який після вибуху був закиданий зараженими уламками верхньої частини даху реактора. Одягаючи марлеві пов’язки на лице, ми ліфтом піднімалися на реактор, звідки видно було рудий ліс. Для підбадьорення людей на даху звучала пісня у виконанні Софії Ротару «Аист на крыше».
Там, на реакторі, ми збирали заражені уламки в целофанові мішки, які потім вивозили в ліс у визначені місця автомашинами, кабіни яких були обкладені тонким свинцем для затримки радіації.
Через 10 хвилин праці ми поверталися і проходили радіаційний контроль. Потім складали заражену одежу в целофанові мішки, приймали душ, одягали свою військову форму, в якій приїхали з частин. Хоч і ця одежа була заражена, але Бог беріг моє тіло, яке є храмом Духа Святого, бо за мене молилися дружина, батьки, церква, і я знав, що Господь зі мною.
Якось на молитві, де була дружина, було видіння: частинки радіації падали зверху на мою одежу, а середина залишалася білою, тобто чистою. Вона не розуміла цього. Коли я повернувся, то розказав їй, що коли в легені чи у кров потрапляє радіаційний пил, то тканини тіла розкладаються, спричинюючи рак. Та Бог беріг моє тіло від радіації. Слава Йому!
Десь після 27-го виїзду на реактор командир частини викликав нас, п’ятьох ліквідаторів, і сказав, що в зоні біля реактора готові самоскиди, на яких ми повинні з підстанції біля реактора вивезти сильно заражений пісок у ліс, де були вириті могильники – великі довгі ями, подібні до силосних. У них «хоронили» все заражене: пожежні машини, одежу, буквально все, що люди, можливо, набували протягом усього життя.
Кожного разу, коли я заїжджав на підстанцію, в мене починала сильно боліти голова, а в горлі пересихало. Це повторювалося, коли я привозив пісок на могильник. Ми висипали пісок у могильники, а великий тягач (кабіна якого була теж обкладена свинцем), обладнаний спереду широкою лопатою, все зсовував у ті ями, їздячи по всьому (і по тих пожежних машинах).
Але Господь зберіг мене й там так само, як і на реакторі, провівши крізь вогонь, як написано в Слові: «Коли будеш огонь переходити, не попечешся, і не буде палити тебе його полум’я» (Іс.43:2). «Впаде тисяча з боку від тебе і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!» (Пс. 90:7). Моя дружина часто молилася, плакала перед Богом, а Господь її втішав через дворічного сина: «Мамо, не плач, мамо, не плач, тато прийде...». Я відчував Божу руку над собою, надзвичайний внутрішній мир і спокій.
Приходили люди й говорили дружині: «Щось роби, десь пиши, кудись дзвони, бо він не повернеться. Ми по телевізору бачили, що там робиться, це дуже страшно!» І вона подзвонила в Москву до міністра. Там їй сказали, що розберуться, бо мене не мали права забирати, запропонували їй подзвонити ще раз. Коли ж вона спробувала зателефонувати вдруге, то вже не змогла поговорити з компетентним чиновником.
Я пробув на роботі в Чорнобилі трохи менше двох місяців, хоч мусив бути півроку. Одразу ліг до лікарні, бо мав шлункову кровотечу. В день мого повернення до дружини приходив стурбований військком, задавав різні запитання, записував відповіді. Моє перебування в Чорнобилі набуло розголосу, можливо, через це мене звільнили раніше. Я так і не закінчив лікування, бо мені давали приймати якісь незнайомі ліки. Після повернення додому в мене виявився гастрит. Коли я з`їдав щось жирне, починалися сильні болі.
Та Господь знову сказав: «Я тебе вилікую без втручання рук людських». Коли людина не здатна допомогти, то Господь сильний допомогти в усьому, лише б ми чинили згідно Божої волі й зверталися до Нього. І це сталося, коли ми їхали в Тамбов на євангелізаційне зібрання. Коли брати витягли їжу, там було сало. Я відмовлявся їсти, пояснюючи, що опісля буду мати проблему, але брати сказали: «Ми помолимося, і ти їж з вірою». Мені прийшла така ж думка, я так і зробив. І до сьогодні я здоровий. Відтоді не маю проблем зі шлунком. Слава Богу!
Коли я був у лікарні, мені казали, що у нас з дружиною дітей уже не буде, бо я був під сильним опроміненням, а якщо й будуть, то з тілесними вадами.
Але ще народилось троє хлопчиків. Всі вони без тілесних вад, чудово розвинуті, вчаться на «відмінно», відвідують зібрання, розказують вірші. Старші діти (Руслан і Оленка) прийняли водне хрещення. Бог їх хрестив Духом Святим. Оленка – диригент хору в церкві, Руслан уже проповідує.
Нехай буде благословенне Боже Ім’я за все! Хто покладається на Господа завжди і в усьому, той посоромлений не буде (Филип. 1:20)
